Галина Сергеєва – журналістка, блогерка, мама п’яти дітей, вже шість років живе у Гельсінкі. Галина багато пише на своїй сторінці в фейсбук про родину, особливості життя в Фінляндії, ділиться враженнями від місцевих дитячих садків. Зі старшими дітьми в Україні вона розмовляла російською, а тепер повністю перейшла на українську і закликає до такого кроку усіх українців за кордоном. Друкуємо повний текст її роздумів на цю тему.
Фото – Галина Сергеєва
“З народження Павла і Гриця ми говоримо з ними тільки українською. Тому вони вже у свої чотири дуже добре говорять українською, а також фінською, бо ходять до фінського садочка. З меншим Робертом ми також говоримо українською. Так сталося, що зі своїми старшими дітьми, народженими в Дніпрі, я говорила російською. Попри це, мої старші діти, які зростали в Україні, дуже добре говорять українською. Втім, жити за кордоном – це зовсім інше.
За кордоном не можна говорити з дітьми російською
Мається на увазі, якщо ви українська сім’я і хочете, щоб діти були українцями. Здається, це очевидно, хоча насправді не для всіх. Треба, щоб хоча б один з батьків говорив з дитиною українською. Правда в тому, що дуже часто за кордоном українськість з дітей зникає, якщо в сім’ї говорять російською. Це в Україні дитина ніби сама собою (а насправді – вихована соціумом) набуває української ідентичності.
В Україні з дитиною можна було говорити російською і включати їй мультики російською, але дитина з великою ймовірністю все одно виростала українцем. Українською дитина вчила вірші про осінь на святах у садочку, українською до неї говорила вихователька, українська була чутна від дикторки на радіо, українською були улюблені пісні. Ім’я дитини на малюнку і на зошиті було українською. Вдома, в гостях у родичів та друзів, у кафе та супермаркетах була українська їжа, а всі навколо святкували українське Різдво та Великдень. Трамваї були розфарбовані малюнками Примаченко, бабусі в селі читали напам’ять Кобзаря, а гопак танцювали на кожному шкільному святі. Дитина також знала і без батьків, хто справжній ворог України, як знали ми з моєю подругою Танею у п’ятому класі в дев’яностих, у російськомовному Дніпрі.
Що відбувається за кордоном з мовою?
Якщо батьки просто змалечку говорять з дитиною російською, автоматично, за звичкою, без всякого злого наміру? Ця дитина, на жаль, як правило, не ототожнює себе ні з чим українським. Діти навіть патріотично налаштованих і активних російськомовних українців кажуть: “Ми ні панімаєм по-украінскі”.
Таких сімей я бачила за кордоном багато. І такі російськомовні українські діти дійсно не розуміють української, ані слова. В це складно повірити, бо в Україні багато російськомовних підлітків, які все розуміють, бо, знову ж, виховані соціумом. За кордоном такі російськомовні українські діти, як правило, потрапляють у школах до компаній російських дітей, яких, ніде правди діти, все ще суттєво більше по закордоннях. Вони починають асоціювати себе з ними. В країні свого проживання вони потім стають “російськомовною меншиною”, а значить, знаряддям пропаганди.
Не варто асимілюватися в родині
Якщо ви думаєте, що небезпечна тільки російська мова, то ні. Дуже багато я знаю історій, коли, щоб спростити асиміляцію, батьки починають говорити з дитиною місцевою мовою, якщо знають її.
Англійською, французькою, фінською… Ну бо в дитячому садку наскаржилися, що дитина місцевою мовою говорить мало або не так гарно, як решта – і батьки надолужують. Рідної мови в спілкуванні не залишається.
Я знаю багато таких історій. Правда в тому, що ця місцева мова завжди прийде – з запізненням, але прийде, і буде ідеальною, а от рідну уже не повернути… До речі, як показує приклад мого Артема, дитина в дев’ять років легко вивчить іноземну до рівня носія.
Просто говорити з дітьми українською – мало
Вам не охопити весь величезний пласт культури.Все навколо іншою мовою. Навколо інші прапори. Інші книжки, інші букви, інша їжа – інше все. Джерело українськості є тільки вдома, і щось можна пропустити, про щось забути. Свого роду якась ізоляція. Щонайменше діти повинні мати україномовних друзів, хоч якийсь свій соціум. Знайти таких україномовних друзів-однолітків може бути непросто. От, наприклад, у нас у друзів загалом уже великі діти. Або в інших містах, далеко. А у тих пари сімей, де є малі діти, вони говорять російською, бо це сімʼї біженців з Харкова. Це дуже сумно. З російськомовними дітьми мої малюки не можуть гратися.
– Поіграєм в пряткі! – кажуть їм, а вони не розуміють, що це означає, бо ніколи в житті не чули цього “в пряткі”. Вони грають у хованки. Коли хлопцям випало нещодавно погратися з двома україномовними сестричками їхнього віку, вони потім ще місяць згадували, як було добре, як вони гралися з дівчатами в настільні ігри, ховалися під ліжками й розказували одне одному якісь секрети. Хоч який, але свій маленький український соціум. Так потім Григорій питав:
– Коли вже до нас приїде Марія і її брат Лідія?
Для чого дітям російська?
Звичайно, Україні важливо, щоб усі діти за кордоном виростали українцями, а не росіянами або іншими іноземцями. Це мова, це зв’язки, це бізнес, це гроші, це можливості – це багато чого, навіть якщо ці діти не повернуться.
Українська мова не буде для них зайвою точно, ніколи. А от російська їм для чого? Я чула версію “знадобиться”. Як саме знадобиться? Працювати на російську компанію? Обслуговувати російських туристів? Читати Достоєвського, слухати Шамана чи Гаріка Сукачьова? Ви точно цього хочете?
А ще уявіть, ми дитину ростимо лише 18 років. Далі вона іде своєю дорогою, але все одно залишається вашою близькою людиною до кінця життя. Це десь років 40, а то і 60.
60 років потім вам ще спілкуватися з людиною, яку ви виростили. Ви, не хтось інший!
То я б, наприклад, хотіла, щоб всі ці роки до мене приходила людина спільних зі мною ідей і цінностей, моя людина, мого духу і крові, людина мого народу. А не іноземець, який до мене говоритиме фінською чи англійською, чи російською.
Переходити з близькими на українську непросто
“Він не стане росіянином, тільки тому, що я з ним говорю російською, він все одно буде українцем”, – пишуть мені. Друзі, так воно є в Україні. За кордоном це не працює. Тут Тут, якщо дитина говорить російською, то обов’язково повз не пройдуть компанії російських приятелів, бо в Європі, в США повно росіян, і вони свою мову бережуть. Серед них люди, які проти війни, але є купа імперців, які моляться самі знаєте на кого і мають родичів на “ЕсВеО”.
Найпростіше з немовлятами. Звісно, народилося – і говори з ним як хочеш, це ваша спільна нова історія. А зі старшими дітьми…
Бо ось ти їх ростила роками, співала їм пісеньки й розповідала приказки російською, у вас були свої ніжні слова і жартики – і тепер все це треба якось змінювати. Якоїсь миті це може відчуватися як перекреслення вашого спільного минулого… Знаю. Але це відчуття мине. Обов’язково. Адже ніякі зміни не даються просто так.
Мова – це більше, ніж просто мова
Мій старший син Артем нещодавно розказав своєму другу Альберту, що троє його молодших братів не знають російської.
Альберт – естонець, з Артемом вони почали дружити, коли ми тільки переїхали до Фінляндії. У Альберта в родині, хоча і знають естонську, говорять російською. Хлопці теж іноді нею спілкуються за звичкою, хоча вже чудово говорять фінською. Альберт був щиро здивований тим, що малюки не знають російської.
– Чому? – питав Альберт. – Мова це лише мова – і все, не більше ні менше. Це навіть корисно: знати російську!
Альберту аргумент про бомби а ракети не дуже зрозумілий. І Артем почав пояснювати, що в кожній мові зашитий свій особливий менталітет, культура. Те, як живуть люди, як вони спілкуються з іншими, як ставляться до світу.
І він згадав між іншим, про дубляж діснеївських мультиків. Наприклад, у першому мультику “Ваяна” герой Мауї співає пісню про те, як він багато зробив для людства, і в приспіві там “you’re welcome, you’re welcome”, що в українському дубляжі переклали як “Будь ласка! Будь ласка!”, а в російському як “… Вы мне должны сказать спасибо! Спасибо!”, чого і близько не було в оригінальному тексті.
– При цьому, – сказав Артем, – мені здається, що ніхто спеціально не думав і не планував якогось особливого сенсу у цьому перекладі, це не змова якась, вони справді так мислять. Так мислять, що їм треба дякувати за все. Дякувати за їхні ракети, за їхнє “окультурення” світу, за їхнє “асвабаждєніє”..
Вони там так живуть, що самі все життя мають дякувати комусь за щось, комусь, хто сильніший, плазувати, підлабузнюватися.
Це не має нічого спільного зі свободою, розумієш, каже Артем.
А я думаю – і ось чому нам всім це зрозуміло після одного-однісінького слова в пісні у їхньому перекладі?
Бо мова – це більше, ніж просто мова.
