Їй 18, і вона виживає в Берліні самотужки. Дівчина із забезпеченої щасливої родини, яку все життя балували та опікали в рідній Одесі, розповіла Нані Морозовій про медитативність прибирання ванних кімнат, як війна змінила її погляд на життя та омріяну криміналістику.
Робота, навчання… і знову навчання
Ліза Кантур прокидається о 07:00 у власному номері готелю Bristol в центрі Берліна. Робить макіяж, снідає, вдягає уніформу покоївки та йде прибирати 13 номерів. Це норма, яку має зробити за 8 робочих годин. І так кожен день протягом трьох тижнів. Останній тиждень місяця – навчання у школі Brillat-Savarin-Sсhule.
Такий незвичний для українців графік роботи-навчання – це розклад, прийнятий в системі дуальної освіти в Німеччині. Вона для тих, хто хоче працювати й вчитися одночасно. Роботодавець, який бере участь у програмі професійної освіти, сплачує за ваше навчання протягом 3-4 років в училищі плюс чималу стипендію. А після закінчення пропонує вищу посаду з більшими кар’єрними перспективами.
У Brillat-Savarin-Shule Ліза здобуває освіту менеджера у сфері готельного бізнесу. Серед предметів та тем – економіка, сервірування, спілкування з гостями в ресторані, подача страв, все про кухню та харчування.
«Ми проводили дослідження, щоб дізнатися, скільки бактерій утворюється на посуді за 8 годин, якщо його не обробляти. – Розповідає Ліза, сидячи на канапі у холі готелю Bristol. – Більше як 13 млн! Ви знали?»
Не знала. Як і не знаю, як можна встигати все, що планує ця тендітна 18-річна дівчина на день. Адже крім роботи в готелі та відвідування школи вона ще онлайн вчиться в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова на відділенні «Менеджмент» економіко-правового факультету.
«А я і не встигаю», – зітхає Ліза, – після робити надто втомлена, шкільний тиждень теж випадає, бо ще година на дорогу з трьома пересадками в один кінець…» Для виконання завдань залишаються тільки вихідні. Але все ж таки вона намагатиметься отримати таки український диплом. Впевнена – необхідно мати запасний варіант.
Одеса кримінальна
Ані менеджером, ані працівником в готелі вона бути ніколи не хотіла. І навіть уявити собі такого не могла. Натомість з 11 років марила криміналістикою. Передивилася мало не всі детективні серіали зі своїм найкращим у світі дідусем. Назбирала купу книжок із цієї тематики. «Вони ж всі так і залишилися вдома!» – у голосі Лізи чути розпач.
Ідею працювати в німецькій полії Ліза категорично відкидає. Займатися цим в Одесі було б значно цікавіше, на її переконання. «Мені дуже подобається розбиратися, чому людина так вчинила, які наслідки потім все це мало, – про злочини вона говорить з легкою посмішкою. – Я одразу зрозуміла: все життя хочу присвятити саме цьому. І думка про криміналістику завжди гріла мені душу у важкі моменти».
Але батьки – мама та вітчим – і чути про таку кар’єру не хотіли. Тому одразу після школи дівчина мала погодитися вступити на факультет менеджменту, де встигла провчитися лише пів року. А потім – війна.
Омріяна незалежність
Мама немов відчувала, що щось погане станеться. Ще на початку зими сім’я встигла оформити закордонні паспорти та закрити власний маленький готель у Затоці під Одесою. Через декілька днів після масштабного вторгнення виїхала до Румунії, куди мав повернутися з рейсу вітчим Лізи.
Стосунки з мамою давно не складалися. «Всю свою увагу вона приділяла вітчиму та моєму трирічному братику, – розповідає Ліза, – тож я вирішила перевестися з Одеського університету до університету Гумбольдта в Берліні, де теж був факультет менеджменту». Вона склала іспит з німецької, яку вчила ще в школі. І переїхала в маленьку квартирку до дальніх родичів.
Спала на кухні, аж поки її мама не звернулася з проханням допомогти Лізі з житлом та документами до власниці Perspective, агентства з працевлаштування українців у Німеччині Аллою Беліковою-Шойхет. Зрозумівши, що дівчина хоче якомога скоріше стати незалежною, пані Алла запропонувала їй стажувалася в готелі Sheraton Berlin Grand Hotel Esplanade, а потім розповіла про перспективи дуальної освіти.
«Так врешті решт я й опинилася в Bristol, де отримала можливість жити, працювати та навчатися професії. – Ліза радіє. – Я тепер повністю себе забезпечую, і це такий клас!»
І сум, і надія
Робота покоївкою важка. Найгірше з усього – застеляти ліжка. «Це просто жах! – каже Ліза. – А ось мити вбиральні – саме задоволення. В цьому є навіть щось медитативне. Потім милуюся тим, як все красиво блищить…» І хоч рутина заспокоює і відволікає від важких думок, Ліза не хоче підпорядковуватися їй.
З одного боку те, що вона пливе зараз за течією і, за її словами, немов би живе життям якоїсь іншої людини, викликає в дівчини глибокий сум. З іншого, війна навчила її тому, що нічого не можна відкладати на потім. Бо «потім» може і не бути. Зараз вона намагається радіти кожній дрібниці, на яку раніше й уваги б не звернула. Цінує все, що має, а надто сім’ю, теплі стосунки з якою нарешті налагодилися. Живе наповну щомиті.
Їй дуже важко сказати, яким вона бачить своє майбутнє. «Я вже багато чого досягла, – Ліза впевнена в собі та досить відверта. – А раптом кинути все це буде вкрай важко? Я мало не кожного дня думаю, як воно буде. І зупиняю себе, щоб не впасти у відчай, бо страшенно сумую за домом і розумію, що до минулого вороття немає. Але коли мені кажуть, що в Україні немає майбутнього, я не погоджуюся. В мене була велика мрія, і як тільки-но побачу, що зможу втілити її на батьківщині, я повернуся».
Всі фото: Амаль Берлін Україна
