У німецькому видавництві С.H.Beck вийшла книга “Моя дика нація: Україна на шляху до свободи” відомого українського аграрія Алекса Ліссітси. Автор сміливо розповідає про українську корупцію, виснажливі нічні візити бізнесменів до президентів, дивні для західної аудиторії українські звичаї та пісні, про “картоплю головного мозку” у своїй родині, але головне – про надзвичайну сміливість, працелюбність, винахідливість та волелюбність українців, яких неодмінно “треба взяти в ЄС”.
“Візьміть нас в ЄС такими, як ми є”
Алекс Ліссітса переконаний в європейському виборі України. Він вже багато років є лобістом українського бізнесу в Європі. “Це головний посил книги – так, ми відрізняємося, ми десь незрозумілі і “дикі”, але ми можемо грати за правилами. Можемо поділитися своєю жагою до дій, до змін. Нашим нестримним бажанням бути вільними. Німці завжди уточнюють, що саме я мав на увазі під Wilde Nation. Це не про те, що ми з лісу. Це про наші бажання і натхнення. Про вміння робити неможливе. От візьміть нас в ЄС такими, як ми є. Ми готові адаптуватися до ваших правил і додати трохи своєї дикості, її вам десь справді бракує”, – переконаний Алекс Ліссітса.
Автор народився та виріс в селі Тельне на Чернігівщині. Навчався в берлінському університеті Гумбольдта, де отримав звання доктора. У 2005 році Олексій Лисиця змінив ім’я на Alex Lissitsa, щоб уникнути постійних непорозумінь в Німеччині при прочитанні складної транслітерації. У книзі він розповідає кумедну історію, як його відзначили на прийомі в присутності канцлера Ангели Меркель і, мер Берліну – на той час Еберхард Діпген – ніяк не міг прочитати його ім’я Oleksiy Lysytsya зі сцени. Щоправда тепер йому іноді доводиться виправдовуватися за цю зміну на зросійщений лад.
“Деякі факти довелося пом’якшити”
Книгу Алекс одразу писав німецькою. Української версії наразі не існує. Текст орієнтований на іноземців. Спершу автор планував розповісти про роль аграрного бізнесу України у світі. Але видавництво порекомендувало додати більше особистого досвіду. Так книга стала автобіографічною, з гумором та підкилимними історіями українського політикуму. Автор чесно описує свої відчуття під час нічних затяжних зустрічей із президентами України. При Порошенку Ліссітса ледь не став міністром сільського господарства, а після зустрічі з Зеленським взяв під опіку цілу військову бригаду.
“Можна сказати, що я книжку двічі переписав. Редактори багато що спростили у фіналі. Деякі історії я вже сам викинув, щоб не стати в Україні персоною нон-грата”, – жартує Алекс. “Довелося прибрати опис кількох серйозних корупційних схем. Залишив більш особистий досвід зловживань на місцях”.
Реформу поліції автор вважає однією з найуспішніших. І переказує історію про депутата, який після ДТП просився втекти в ліс. Правоохоронець відмовився від хабара, а кадри з його нагрудної камери потрапили в мережу. У книзі не уточнюється, що депутат Трухін мав з собою наче $150 тис., а в аварії постраждали шестеро осіб.
“Всі згадані персони себе впізнають”
Ліссітса не переймається, що німецькі редактори прибрали з тексту деталі. Зізнається, що довелося балансувати, щоб реальність не видавалася надто негативною, але й прикрашати він нічого не став.
“Всі згадані особи себе впізнають навіть там, де завуальовано. Всі ж все прекрасно розуміють. І мені до одного місця, хто що буде думати і про Порошенка, і про решту. Думаю і фігурантам усім байдуже. І корупційні схеми, і якісь некрасиві вчинки – це все наша реальність і про неї треба говорити. Картина має бути реальною і реалістичною. Скільки можна “малювати кущі калини під хатою”? Ми, по суті, залежимо від західної допомоги, як військової, так і фінансової. Треба розмовляти відкрито, називати речі своїми іменами – і позитивні, і негативні”.
У книзі немає бравади чи пафосу. Ліссітса зізнається чесно, як виїхав із Києва у перший день вторгнення, пив всю дорогу портвейн в авто і навіть не взяв з собою кицьку. Потім з нею пов’язана ціла історія.
“У людини завжди є право вибору”
У Ліссітси дуже насичений робочий графік. Здебільшого писав у дорозі, у відрядженнях – начитував та потім редагував текст.
Примітно, що в юності Алекс більш за все не хотів займатися аграрним бізнесом і клявся, що не буде вирощувати картоплю. У книзі він дотепно описує “картоплю головного мозку своєї родини”. Українці продовжують садити корнеплоди, хоч це економічно не виправдано. Потім Алекс уникав операційних процесів у бізнесі, проте довелося взятися і за це.
“У людини завжди є право вибору, і де-факто в мене також це право було. Я з дуже бідної сім’ї на Чернігівщині. Були часи, коли хапався за кожну ідею, щоб вижити. Тому бажання може й були одні, але потім змінилися обставини і вже цікаво, і ти вже в процесі. Я прийняв нові правила гри. Я знову почав керувати не тому, що в мене не було можливості відмовитися. А виникло бажання довести собі, що я можу витягти компанію з боргів, зробити щось важливе і для країни, і поза нею. Пишатися собою, показати, що в Україні реалістично створити нову екосистему думаючих людей і не лише в агробізнесі, а в цілому”.
“Ми були завалені зерном, воно там гнило”
Ліссітса розповідає відверто про свій бізнес. В якийсь момент довелося звільнити працівників старшого віку, щоб подолати колосальні крадіжки.
“Після звільнення “колгоспників”, за останні 5-7 років не пригадую жодного випадку, щоб ми спіймали когось із менеджменту на схемах. Тобто трактористи дещо попадаються на якихось там дрібницях, але у людей прекрасні заробітні плати і є зацікавленість заробляти чесно”.
Книга сповнена енергійних розповідей про вихід із кризи, в яку галузь потрапила через повномасштабне вторгнення та окупацію територій.
“Відчуття, що все пропало було тільки в ті перші місяці 2022 року. Потім ми розмінували землі, повернули виробництва, які спершу закрили. Ми були завалені зерном, воно там гнило. Зараз відкрився Чорноморський коридор і ми працюємо, нарощуємо. Люди пішли на фронт, хтось виїхав, але ми залишаємося стабільно технологічними і ефективними. Справді складним був лише перший рік, а коли почали знову сіяти, то стало легше, з’явився оптимізм”.
“Кинути таку кількість людей – це не про мене”
Зараз в компанії Ліссітси працює понад півтори тисячі людей, 40 тис. людей здають свої паї в оренду – і це теж відповідальність. Ще підприємство підтримує військових, майже два роки повністю забезпечує 81 бригаду. Алекс Ліссітса каже, що саме люди його й тримають в цьому “дикому полі”.
“Звісно, все можна продати і сказати, що enough is enough. Але люди – вони тримають. Тому ти не можеш просто під час війни кинути таку велику кількість людей і сказати, що я втомився від вас. Це точно неправильний підхід. Це точно не про мене”.
Автор вірить, що його книга – необхідна частина дипломатії та побудови стосунків із Німеччиною. Це інструмент донесення інформації до німецькомовної публіки, в яких умовах нині живуть і працюють українці. Через такі особисті історії й вибудовується довіра та бажання допомагати.
“В Німеччині проживає понад мільйон українців. Якщо кожен достукається хоча б до мільйона німців, до двох мільйонів? Тоді нам швидше будуть давати і необхідну фінансову підтримку, і зброю. Не буде цих затримок, політичних ігрищ, зволікань та втоми від України”, – вірить Алекс Ліссітса.
Читайте також про переклади Софії Онуфрів та Франкфуртський книжковий ярмарок
