Як зберегти стосунки на відстані і не втратити зв’язок з чоловіком, якщо він в Україні, а дружина за кордоном? Чи варто зберігати шлюб, який через довгу розлуку тріщить по швах? Як переконати дітей (і себе також), що тато, котрий за два роки став наче чужим, все одно їх пам’ятає та любить? Так звучать поширені запити українок на консультаціях у психологів у різних куточках світу. Особливості відносин у сім’ях, розлучених війною, досліджувала Вікторія Куриленко.
(Фото – Mohamed Hassan/Pixabay)
Лишитися не можна повернутися
Проблеми розірваних родин не часто обговорюється в соцмережах – занадто болючі. Але, якщо поскролити стрічки, думки з цього приводу приблизно такі: “У «хороші» шлюби жінки повернулися, з «поганих» втекли – лишилися за кордоном”; “До кінця другого року війни більшість родин вже визначилися: або возз’єдналися, або розлучилися”; “Немає стосунків на відстані. І крапка”.
Підтримувати стосунки на відстані – той ще виклик. За результатом дослідження соціологічної групи “Рейтинг” – “Як війна змінила мене та мою країну” (2023), після початку повномасштабної війни Росії проти України приблизно половині українських родин (44%) довелося роз’їхатися, але вже через рік 50% з них возз’єдналися. Мотиви для цього, звісно, були різні: від проблем з житлом до страху перед новою реальністю та свободою вибору (іноді легше повернутися у знайоме, нехай тепер і небезпечне, минуле, ніж ступити у невідому річку). Але чимало жінок кинули свої закордонні домівки і повернулися до чоловіків саме, щоб зберегти сім’ю.
“Подружжя, яке не бачилося особисто більше, ніж шість місяців, поступово втрачає контакт, адже коли немає спільного життя – немає спільної реальності, – пояснює Олена Лисенко, психологиня, консультантка International Psychosocial Organisation у ціннісно орієнтованому підході, яка працює з українськими біженцями в Німеччині. – І це зрозуміло: контексти життя у чоловіка та жінки тепер різні, люди тривалий час змушені самотужки долати проблеми, опікуватися дітьми, переживати хвороби, самотність. І це послаблює почуття близькості. Оцінити комплексно наслідки впливу війни на українські сім’ї ми зможемо лише після її закінчення, але очевидно, що вже зараз через вимушену розлуку зростає кількість розлучень”.
(Фото – Eric Ward/Unsplash)
Розлука і розлучення
Шлюб фактично приречений, якщо стосунки у парі померли ще до війни. “Ми оформили розлучення через півтора року після початку війни, – розповідає Тетяна С., мама чотирьох дітей (старшому з них 12). – Чоловік був виїзний і іноді приїжджав до нас у Польщу. Але це лише зміцнило мою рішучість, бо коли ми знову опинялися разом, я розуміла, як добре мені жилося без нього. Насправді ще до війни стосунки були так собі: і разом недобре, і піти страшно. Боялася, що не впораюсь сама з чотирма дітьми: в Україні мені б ніхто не допоміг. А тут життя кардинально змінилося. Дивно, але саме у чужій країні я відчула підтримку держави та оточення. Це звучить цинічно, але, завдяки війні та вимушеній еміграції, я нарешті зробила те, про що мріяла багато років – пішла від чоловіка”.
Перший рік Олена К. їздила до чоловіка за першої можливості, але чим далі, тим рідше вони зустрічалися. “В якийсь момент я зрозуміла, що ми з Антоном вже не пара, – ділиться Олена. – Визначальною виявилася відсутність бачення спільного майбутнього: я хотіла будувати його в Європі, а він – лише в Україні. Отже, через рік непростих роздумів ми залишилися просто друзями. Можливо, на ситуацію вплинули нюанси наших стосунків: ми були разом сім років, але у цивільному шлюбі. Що б там не говорили про умовність штампа в паспорті, але насправді психологічно розійтися з ним важче, ніж, коли між вами лише усна угода. До того ж мій син від першого шлюбу був Антону не рідний, отже він повною мірою не відчував непокоєння за його долю. А хлопцю вже виповнилося 17”.
“На відстані відбувається переоцінка цінностей, – коментує Олена Лисенко. – Жінки в еміграції відчули власну силу та незалежність, отримали можливість оцінити свій шлюб обʼєктивно. У них зʼявився більший простір внутрішньої свободи. І якщо вдома така жінка терпіла грубість, байдужість партнера, але була прикута до чоловіка рутиною та страхом лишитися без його підтримки, тепер вона розуміє: “Я можу справлятися самостійно”. Сьогодні я спостерігаю, як довготривалі шлюби, в яких люди жили за звичкою, розвалюються, бо за фасадом їх вже нічого немає”.
(Фото – Jakub Zerdzicki/Unsplash)
Цікаво, але деяким родинам розлука пішла тільки на користь. Згідно з опитуванням групи “Рейтинг”, рік життя окремо погіршив стосунки лише 17% вимушених емігрантів, у 20% – навпаки, покращив. Йдеться про пари, які в умовах війни зрозуміли дріб’язковість минулих конфліктів, відпочили один від одного, зрозуміли цінність власного шлюбу.
Психологи розрізняють функціональні і дисфункціональні пари. В останніх, у разі виникнення проблеми починається сварка, з’ясування, хто винен, хто має зробити більше, перекладання один на одного відповідальності. Шанси подолати разом труднощі, в тому числі стосунків на відстані, у них невеличкі. “У функціональних парах прогноз позитивний, адже партнери об’єднуються навколо проблеми, сприймають її як завдання і спільно працюють над вирішенням”, – зазначає Олена Лисенко.
“Я психологиня за фахом, – ділиться своєю історією Катерина Т., – працюю в центрі психологічної допомоги українцям. Це цікавий для мене професійний досвід, моя місія зараз, адже наші вимушені емігранти за кордоном дуже потребують психологічної підтримки. Звісно, нам з чоловіком непросто витримувати розлуку, але таким було наше спільне рішення. І ми обидва докладаємо зусилля щодня, щоб зберігати зв’язок”.
(Фото – Kev Costello/Unsplash)
Ольга М. другий рік живе з дочкою у Франції. На сімейній нараді вирішили, що задля ґрунтовної освіти дитини, жінки деякий час житимуть за кордоном. “Ми з чоловіком завжди мріяли дати нашій єдиній дитині гарну освіту, – пояснює Ольга. – Нас це об’єднує і зараз, не зважаючи на наше бажання бути поруч”. Ольга їде до України у свої відпустки, або разом із дочкою під час її канікул в інституті. “Так, ми з чоловіком нечасто бачимося, – говорить Ольга, – але наші стосунки не стали гіршими. Навпаки – ми відчуваємо, що стали ще важливішими один для одного. Звісно, ми з донькою могли б поїхати і на море на два-три тижні. Але ми й уявити собі це не можемо! За першої ж нагоди – тільки в Київ”.
На думку Ірини Королець, клінічної психологині Psychosoziales Zentrum KommMit e.V. im Land Brandenburg, це стереотип, наче шлюб неодмінно вимагає знаходження чоловіка і жінки разом в одній геолокації. “Насправді збереження стосунків – це не питання відстані, – впевнена Ірина, – скоріше наявності спільних цінностей, досвіду та вміння довіряти один одному. Проблема в тому, що розділені війною сім’ї часто живуть минулим, чекають на те, що скоро повернуться додому, і все знову буде, як колись. Але як колись вже не буде. І це пасивне чекання заважає сім’ї розвиватися, бути гнучкою до змін, використовувати онлайн-можливості для підтримки контакту”.
Стосунки на відстані: правила спілкування
Для збереження стосунків на відстані психологи рекомендують враховувати кілька моментів:
Фільтрувати проблеми. Говорити про них, але не перевантажувати ними, бо інакше розмови перетворяться на важкий обов’язок. “Важливо не перекладати власні емоції від глобальних проблем війни на плечі чоловіка або дружини, – наголошує Олена Лисенко. – Більшість пар сьогодні переживає регресію, кожен хоче, щоб партнер був вдячний іншому за його зусилля, отже варто визнавати вклад іншого у стосунки, цінувати його, говорити йому про це”.
Спілкуватися часто. Це можуть бути зовсім короткі розмови, наприклад, побажання один одному гарного дня вранці. Але вони –важливі свідчення того, що ви думаєте один про одного.
(Фото – Аdem Аy Zs/Unsplash)
Тримати відеозв’язок: він кращий, ніж повідомлення чи навіть розмови телефоном. Якщо немає змоги побачитися онлайн, записуйте відеоповідомлення і надсилайте в месенджерах. Це можуть бути й прості побажання гарного дня, і короткий відеозвіт про вашу прогулянку.
Спілкуватися в доброму гуморі. Телефонуйте партнеру, коли ви в ресурсі, не поспішаєте. Тоді якість розмови буде високою, а шанс почути один одного – максимальним.
Важливо говорити “Я-повідомленнями”, а не загальними фразами. Наприклад, “Я відчуваю тривогу, коли ти не дзвониш”, “Я сумую, бо не вистачає твоїх доторків”, “Я рада чути тебе”. Це повертає співрозмовнику відчуття власної цінності.
Якщо в родині є діти, тато може читати їм книжки перед сном, з підлітками грати разом в ігри онлайн, допомагати з уроками. Мама – заохочувати дитину намалювати малюнок спеціально для тата. Важливо робити щось разом в режимі реального часу. Головне, щоб була система, а не епізодичні включення.
Не відмовлятися від романтики, а тому
Вечеряти разом: жінка може в режимі прямого зв’язку допомагати чоловіку готувати страву, а потім разом вечеряти. Звісно, вона не зможе торкнутися його руки, а він не наллє їй вино у бокал, але такі спільні ритуали збережуть тепло у стосунках.
Обмін невеличкими подарунками теж додає тепла у стосунки. На щастя, сьогодні є змога не надто дорогого і не занадто тривалого транспортування посилок з Європи в Україну і назад.
Також важливо
Зустрічатися, коли є змога. Вдома, в більш безпечній Західній Україні, за кордоном. Чоловік може стати членом волонтерської організації, час від часу перетинати кордон і відвідувати свою родину.
Жити, а не очікувати життя. Сумна, пригнічена людина не допоможе ані собі, ані іншим, тому варто впустити радість у своє життя. Жінці – приділяти достатньо уваги собі, дбати про самоцінність і самооцінку. Чоловіку – довіряти дружині, підтримувати фізичну форму, не застрягати у своїй “бульбашці”, повертати відчуття потрібності родині через речі, на які він може впливати, допомагати близьким.
Звертатися до психолога. За підтримки міжнародної гуманітарної організації IPSO українці можуть звертатися за безоплатними психологічними консультаціями. Для цього перейдіть за посиланням: https://ipso-care.com/home-177.html
(Фото – LukasJohnns/Pixabay)
Якщо він “на нулі”
Найскладніше підтримувати спілкування, коли дружина за кордоном, а чоловік у ЗСУ. “Це серйозне випробування, бо є невизначеність кожного дня, – пояснює психологиня Олена Лисенко. – Ти чекаєш, а він не телефонує, або говорить небагато, стисло. В такій ситуації не вимагайте від чоловіка того, що він вам зараз не може дати. Наприклад, емпатію, бо він виснажений, або інформацію, тому що він її не може розголошувати, або береже вашу психіку. Зрозумійте, як йому важко, і будьте доброю. Але він також має бути добрим до вас”.
“Чоловік на фронті, ми в Німеччині, – ділиться своїм досвідом журналістка Наталка Клікова-Волянюк. – Їздимо з дітьми в Україну відразу, як тільки йому дають відпустку. За два роки це було тричі. Щодня на звʼязку в месенджері. Надсилаємо один одному аудіо- та відеоповідомлення, відеозамальовки, ділимося новинами. Коли питаю, чи не вантажу його дрібницями, відповідає, навпаки, так він не втрачає нашого з ним життя.
Він розповідає мені про своїх хлопців, про поточні справи, надсилає фото лелек і улюблених маків на випалених полях. Він знайшов засіб дарувати мені квіти, не зважаючи на 2,5 тис. кілометрів відстані між нами. Чоловік поки не дозволяє мені з дітьми повертатися. Говорить, що не може забезпечити нам вдома безпеку від ракет. Якщо ми будемо в Україні, це відволікатиме його, непокоїтиме. Я не знаю, що буде далі з нами, якими ми зустрінемось після. Ці думки виснажують, тому жену їх від себе. Поки я тут, а він там, ми намагаємося жити максимально повно, чуттєво, як це тільки можливо на відстані”.
