Косметологічну клініку, в якій працюють українки, мені порадила подруга, яка кілька днів гостювала в Берліні. У Medesthetic Clinic мені одразу сподобалося. Вразило, що така професійна клініка належить зовсім молодій дівчині. Наталя навчалася в Шаріте, якийсь час працювала в хоспісі. Через рік після нашого знайомства, Наталя Сизоненко відкрила ще й салон краси на Кудамі, стало зрозуміло, що ця історія надихає і про неї варто розповісти.
“Я роками працювала в хоспісі. Мила немічних людей, годувала, перевдягала”
– Наталю, як ти потрапила на навчання в Університет Шаріте?
– Це був наш сімейний план, щоб я навчалася за кордоном. Німеччина була єдиною країною, в якій це безплатно. Я два роки відучилася за загальній терапії в Україні, а потім склала іспити німецькою і переїхала в Берлін. Шаріте – найкращий медичний університет. Я навіть боялася мріяти про нього. Але все вдалося.
– Велика різниця між навчанням тут і у нас?
– Навчання тут потужне. Це справді велика різниця. І цей високий рівень мене мотивував. Було складно. Ще я одразу ж пішла працювати. Усі п’ять років паралельно працювала. Моєю мрією була пластична хірургія. Але як то кажуть, бери вершину, бог дасть середину. Вчитися на пластичного хірурга тут майже справа життя. Після університету я влаштувалася у звичайну дерматологічну клініку, де естетичні процедури проводилися лише кілька годин на тиждень. До речі, саме розпочалася пандемія коронавірусу. Але як праксіс ми працювали.
– Як і коли вирішила взятися за свою справу?
– От в останній місяць карантину. Вирішила зосередитися на тому, що я люблю найбільше. Тобто на косметичних процедурах. Дізналася про знайому, яка працювала косметологом навіть без диплома у себе вдома, і справи у неї йшли добре. Я вирішила спробувати. Швидко винайняла кабінет у салоні краси і почала приймати пацієнтів. В підвалі (сміється). Я не могла там рівно встати на повний зріст – головою чіпляла стелю. Але все закрутилося, запрацювало сарафанне радіо. Після корони всі були такі зголоднілі до процедур краси! Через пів року я уже зашивалася з графіком з 9 до 21 і повним записом на три тижні вперед.
– І вирішила не сповільнювати ритм, а розширятися?
– Якось зійшлися зірки. Знайшлося приміщення, яке можна було перевинайняти без складної процедури. Воно було дуже захаращене і ремонт тривав 9 місяців. Я не планувала одразу наймати команду. Думала, що почну сама і поступово добиратиму людей. Але за три місяці до відкриття, Росія атакувала Україну, приїхали одночасно і багато фахівців, і потенційних клієнтів. З Києва переїхала моя мама і ми взялися дуже інтенсивно працювати. Почали швидко додавати нові процедури, послуги. Це був такий різкий стрибок на тлі притирання колективу.
– За рік кадри таки змінилися?
– Так. Я дуже хвилювалася. Бо коли вперше наймаєш людей, то ти так стараєшся все зробити правильно. Я боялася щось неправильно сказати, щоб нікого не образити. І от мої перші працівники взагалі перестали прислухатися до моїх слів. Мене лякала вірогідність звільнень.
– Але настає момент, коли страхи відпадають і починаєш ставити на перше місце себе і свій бізнес. Зрештою, у тебе ж люди працювали на гарних умовах?
– Знаєш, мене справді дратує, коли люди не цінують місце праці. Бо я відпрацювала на жахливих роботах у Берліні. Це були страшні місця і платили за них копійки. Я роками працювала в хоспісі. Мила немічних людей, годувала, перевдягала. Я вставала о четвертій ранку і їхала в інший кінець міста. Та й сама робота не з приємних, якщо вже на те пішло. Мені нікому було плакатися чи скаржитися. Я просто робила все якнайкраще, щоб кимось тут стати. Якщо відверто, то й поводилися зі мною теж не дуже. Зверхнє ставлення до нижчого медичного персоналу, до мігрантів, властиве тут як лікарям, так і пацієнтам. Всяке було.
– І навіть після цього досвіду ти вагалася чи звільняти працівника, який поводиться не зовсім коректно?
– Вагалася, бо було й людину жаль звільняти, і переживала, а хто натомість? Але ж це дивно – платити гроші і не отримувати виконання обов’язків? А потім на це місце прийшла дівчина, яка набагато краще з усім справляється. Я сміливо почала обговорювати всі питання, висловлювати, що мене влаштовує, а що ні.
– Мабуть був потрібен час, щоб відчути себе директором.
– Та у мене ще й досі буває, що я почуваюся більше лікаркою, ніж начальницею. Це, до речі, дуже добре, що я можу фактично все робити сама. Додає впевненості. Але умови у нас справді гарні, є бонуси. А якщо комусь цього мало, то завжди можна спробувати знайти щось інше. Я зараз у цих питаннях радикальна.
“У Німеччині все прозоро. Зібрав документи, отримав ліцензії і працюй!”
– Як ти наважилася в такий короткий термін після відкриття клініки взятися за салон краси?
– Я досі не розумію, як склалася ця ідея салону. Можливо тому, що був високий запит. Клієнти питали – де можна зробити манікюр та педикюр? Чи знаю я гарного перукаря? А мені й не було кого порадити. Бо або салон гарний, а майстри не дуже, або класні майстри, а салон зовсім не такий, як наші жінки звикли. Таке замкнене коло. Я почала пошуки приміщення в такому легкому режимі. Без поспіху. Насправді, тут всіх турбує лише – чи зможеш ти тривалий час сплачувати оренду? Моїй компанії лише рік, до цього я була приватним підприємцем. Тому власники приміщення вагалися і навіть приходили до мене в клініку, щоб побачити, як у нас все працює, чи гарний сервіс? Усе склалося. Я їм сподобалася.
– Твоя історія звучить дещо фантастично. Для німців твого віку так точно. Відпрацювати рік у клініці і піти в самостійний бізнес, в чужій країні, подолати всю бюрократію, про яку тут так багато говорять.
– Та я б не сказала, що це фантастично. Тут все просто. Мені здається, що навпаки – в Україні складніше. Бо потрібні якісь зв’язки, великий капітал для старту. У Німеччині все прозоро. Зібрав документи, отримав ліцензії і працюй!
“Ти ж не скажеш німкені – треба дружити з клієнтами! Цього ж неможливо навчити”
– Тобто ти так легко відважилася на власний бізнес без тіні сумніву?
– Мене дуже підтримала родина. Батьки та брат. Я вважаю, що це сімейний бізнес. Мій брат і батько військові. І вони моя опора. Постійно мене заспокоюють, у всьому допомагають. Брат радить у бухгалтерських питаннях. Він раніше планував переїхати в Німеччину і допомагати. Але повномасштабне вторгнення все змінило. Він на службі.
– Я не знаю тут таких історій, щоб німці після навчання одразу робили щось своє.
– Ти натякаєш, що у мене українська ментальність? Можливо, але мені дуже підходить Німеччина. Я люблю, щоб усе було по-чесному. Тут все оформив і спокійно працюєш. Немає такого, що хтось до тебе приходить, починає ще щось там видурювати.
– Весь персонал у тебе з України. Є дівчата з Молдови, Литви. Чому не німці? Ти розглядала такі варіанти чи це принципова позиція?
– Якось не склалося з німцями одразу. Це таке тотальне нерозуміння сервісних речей, як ми собі їх уявляємо.
– Наприклад?
– Ну, от наша адміністраторка Саша. За пів року вона знає усіх клієнтів, пам’ятає, що ти у нас купувала, куди ти їхала і коли маєш повернутися. Вона запитає – як твоя поїздка? У нас зав’язуються дружні стосунки з клієнтами. І ти не можеш ці речі пояснити людині, яка тут виросла і знає зовсім інший сервіс. Ти ж не скажеш німкені – треба дружити з клієнтами, все про них пам’ятати і щиро цікавитися їхнім життям! Цього ж неможливо навчити.
“Я надихаюся українськими лікарями та сервісами”
– Як щодо сертифікатів на роботу? Я чула, що у Німеччині все складно, і перукар має отримати спеціальну німецьку ліцензію.
– Я б не назвала це “складно”. Просто є правила. Перукарі мають справді мати майстер-бріф. Або працювати під гарантією того, у кого він є. От у нас є класний друг, австрієць, який виступає таким гарантом якості у моєму салоні. Чи, наприклад, вимоги щодо стерильності. Для мене самої це дуже важливо. У салоні ми навіть зробили таку кімнату, щоб всі бачили, що інструменти стерилізуються. Лазерні процедури має робити або лікар, або косметолог, який має скласти умовний іспит про безпеку за €3 500. Наша косметолог вже мала цю ліцензію. Усе не так складно, якщо просто знати правила і їх дотримуватися. Бухгалтерські поради мені дає брат, а всі фінансові справи тут контролює штойбератор.
– Німець?
– Так. Мене влаштовує, бо я не збираюся нічого хімічити. От у нас 70% оплат карткою, решта готівкою. Все це абсолютно відкрито. Тут є ризикові салони під прикриттям, але це не мій шлях.
– Тобто ти намагаєшся створити український сервіс за німецькими правилами з німецькою освітою?
– Хоч я тут і вчилася, але надихаюся українськими класними лікарями та сервісами. Людьми, які відомі, мають свої клініки. Записуюся до них на навчання. Раніше я теж кожні пів року їздила в Україну на всі процедури краси. Як зараз багато хто робить. У нас у кожному другому будинку красивий салон. В Німеччині такого не було, та й нема. Тут інший підхід. Хоча важливо бачити різне. Тому я намагаюся постійно вчитися. Не пропускаю тренінги від косметичних марок. Відвідую виставки галузеві. От в Парижі була, в Монако. Зараз у Варшаву збираюся. Семінар там, до речі, проводить український лікар і потрапити на нього було дуже непросто.
– Як би ти коротко розповіла про унікальність своєї клініки?
– Я не нав’язую процедури. Іноді чесно відмовляю клієнтку, якщо вважаю щось недоречним, хоч і могла б заробити. Бо обличчя клієнток – то мої візитні картки. Якими б класними не були фото в інстаграмі, а люди приходять і кажуть – подруга зробила у вас гарно губи. У нас такий підхід – все як для себе. Моя мама про це гарно говорить. От вона робить масаж на 5 хвилин довше. Пояснює, ну це ж людина там поверталася, вмощувалася. Хай ще 5 хвилин полежить на масажі. Мені ж не складно, а людині гарно. Важливо людей радувати!
Інста Medestethic clinic
Інста Mbeauty
