Асоціація німецько-українського співробітництва Feine Ukraine e.V. почалася у 2011-му році саме з Анни Ремпель. Українка з Херсонщини створила платформу, яка від початку організовувала обмін молодими спеціалістами в аграрній галузі між Україною та Німеччиною. Проте потім стався Євромайдан, а згодом і війна – так “Файна Україна” стала на рейки волонтерства і почала допомагати внутрішнім переселенцям в Україні.
Торік асоціація масштабувалася у найбільшу неприбуткову організацію, яка підтримує людей в Україні та українських мігрантів у Гамбурзі. Під їхньою опікою – допомога шукачам притулку і пораненим військовим на лікуванні, спортивні та мистецькі гуртки для дорослих та психологічний клуб. І звичайно, проєкти у самій Україні.
– Вісім років до повномасштабного вторгнення ви займалися саме допомогою в Україні?
– Так, ми допомагали дитячим будинкам, людям з інвалідністю, українській армії. Тобто збирали тут допомогу – і грошову, і матеріальну, – і відправляли все в Україну.
– А потім сталося 24 лютого. Що для вас змінилося?
– Абсолютно все. З маленької організації ми виросли, мабуть, разів у 20. Змінилися пріоритети, тому що до того майже всі проєкти були в Україні. Вони залишилися – і до них додалися нові виклики вже в Німеччині: допомога величезній кількості біженців, політичний вплив тощо.
На той момент я вже відійшла від керівництва організацією. Я її заснувала і очолювала багато років, але тоді брала участь у проєктах суто як юрист. Коли ж сталося 24 лютого, я взяла паузу на своїй основній роботі – і вже не повернулася. Від квітня минулого року я знову голова “Файної України”. Дуже багато нових проєктів і відповідальності за велику кількість людей і великі суми грошей, які жертвували німці.
– Якщо говорити про масштаби у цифрах, про яку кількість постійних членів йдеться? І хто виступає головними донорами?
– До минулого року у нас було близько двох десятків членів, нині – близько сотні. Сьогодні на усіх наших проєктах працює близько 400 волонтерів і 62 співробітники, які отримують зарплатню. У Німеччині ми ж працюємо не лише в Гамбурзі – є представництва в Оснабрюку (Нижня Саксонія) та Ердінґу (Баварія). Наша робота є проєктно-орієнтована, тобто фінансування надходить саме під проєкти. І його джерела дуже різні: благодійні фонди, місто Гамбург, соціальні служби, приватні донори. Крім того, у нас є членські внески.
– А якщо говорити про напрямки?
– У Німеччині нині ми маємо 14 проєктів – і вони дуже різні. Більшість пов’язані із соціальною підтримкою та роботою з дітьми. Тобто це допомога із реєстрацією, із розв’язання різних проблем, які виникають у вимушених переселенців. Це дитячі спортивні клуби, психологічна допомога, дитячий і дорослий хори, танцювальні гуртки.
Ми організовуємо інтеграційні форуми за участі великих роботодавців. Українці, які стартують тут з нуля, отримують достатній супровід від Джобцентра. А от люди, які вдома були менеджерами середньої чи навіть вищої ланки, а тут їх відправляють мити вікна або збирали полиці, – їм важко. Зараз у нас запланований подібний форум на осінь і ще два – на зиму. Крім того, у листопаді відбудеться форум для абітурієнтів – тобто людей, які хочуть здобути вищу освіту в Німеччині. Тому що в Україні ми звикли до університетів, а тут дуже багато можливостей для отримання вищої освіти: ті ж університети, вищі школи, дуальна освіта. Також є жіночий бізнес-клуб.
Є проєкт Flowers for Ukraine. Ви можете задонатити – і штучний інтелект згенерує унікальну листівку. Одну отримуєте ви, а іншу, з вашими побажаннями, – солдат на фронті.
– Водночас ви говорили, що продовжуєте займатися проєктами і на території України.
– Ми зараз реєструємо там “Файну Україну”, аби працювати більш інтенсивно, залучати гранти, брати участь у процесі відбудови. Ми працюємо із Херсонською та Запорізькими областями та Одесою.
– Це гуманітарка?
– Ні. Тобто спочатку ми дійсно возили звідси гуманітарку, але потім зрозуміли, що забагато забирає логістика. Якщо ми нині щось звідси і веземо, то це здебільшого для фронту. У нас в Україні є свої волонтери. Один із них – Андрій Селецький, нині вже голова Нововоронцовської селищної військової адміністрації. Нововоронцовка – єдиний населений пункт Херсонщини, звідки дуже швидко вибили росіян, тож він не був окупований. І наші волонтери звідти працювали на окуповані території – допомагали продуктами, технікою, вивозили людей.
Ми не приїжджаємо, роздаємо гуманітарку і їдемо, ні. Ми працюємо саме з територіальними громадами на місцях і отримуємо запити від них. Якщо люди хочуть відбудуватися, ми даємо те, що їм для цього потрібно. Допомагаємо рятувальникам, лікарням, освітнім закладам, пунктам незламності. Я проти того, щоб садити людей на цю “гуманітарну голку” – я за те, щоб давати їм роботу. Навіщо відправляти з Німеччини фури з їжею, якщо вони самі можуть виростити ті ж овочі? Весною ми роздавали насіння, аби люди могли засадити городи.
– Ви говорите, що допомагаєте також і окупованим територіям – як вдалося туди потрапити?
– У нас є великий партнер – прихильники одного індійського гуру. Ми познайомилися тут, у Німеччині, але виявилося, що вони мають свої філії в Україні. І вони були єдиними, хто міг заїхати на окуповані території. В них позиція: усі люди – люди, усім потрібно допомагати. Вони просто вантажили автівки цигарками та презервативами, роздавали на блокпостах росіянам, а звідти вивозили людей.
Ми багато працювали із Шелтер+ у Кривому Розі – вони займаються розміщенням біженців. Це була перша адреса, куди могли податися втікачі з Херсонської та Запорізької областей. Люди часто виїжджали велосипедами чи йшли пішки – в них нічого не було. Тож потреба була абсолютно в усьому.
– Я знаю, що у Німеччині у вас є ще й проєкт допомоги пораненим військовим, які перебувають тут на лікуванні.
– Так, він найстарший – розпочався ще у вересні 2014 року, коли Бундесвер почав літаками доправляти на лікування наших бійців. По-перше, їм потрібні були перекладачі. Зрештою, наші волонтерки піклувалися про них повністю: приносили одяг, готували їсти, ночували поруч, як поранені були дуже тяжкі.
Коли почалася повномасштабна війна, нам почали повідомляти, що у тій чи іншій лікарні за якоюсь програмою перебувають українські військові. Просто лікуються, оперуються, а процедури розробленої немає – і ніхто не знає, що з ними робити. Тож ми взялися за цей напрямок структурно – і нині супроводжуємо наших військових від самого аеропорту до повернення в Україну.
– Повернемося до дітей. Чимало малечі приїхало з України – тож вам, певно, довелося зайнятися і організацією їхнього дозвілля?
– У нас є цілий дитячий клуб. Це освітній центр “Лелека” в Оснабрюку, дитячі проєкти в Ердінґу і, звісно, спортивний клуб тут, у Гамбурзі. Ми поєднали українських висококваліфікованих тренерів і дітей та дорослих, які хочуть займатися. У нас є джиу-джитсу, карате, зумба, футбол. Зараз відкриваємо настільний теніс та працюємо над створенням дівчачої команди чирлідерок. А ще шукаємо тренера з боксу, бо база є, а от фахівця – немає.
– Ви організовуєте регулярні акції протестів у Гамбурзі. І я хочу відзначити: якщо мова не про День Незалежності чи інші національні свята, людей на мітингах дуже мало.
– Ми як суспільство не свідомі свого власного впливу. Та сама “моя хата скраю”. Себто є відповідальність за себе, свою сім’ю, дітей, батьків, але ми не звикли нести громадську відповідальність – наприклад, за свій голос на виборах. Нашим людям дуже важко пояснити, що у своїй великій масі, а нас тут є мільйон, ми можемо впливати на те, хто буде в Німеччині наступним федеральним канцлером.
Ми, українці, зараз є в кожному німецькому селі, ми є в кожній шпаринці – і наш вплив колосальний. Але ми себе бачимо просто біженцями, які тут тимчасово, які залежні від держави. У Гамбурзі нині проживає близько 40 тисяч українців – на демонстрації регулярно ходять 30. Люди думають: “Ну, піду я, просто постою – і що?” Але якщо немає тих, які стоять на вулицях, то у високих кабінетах я можу розказувати, що завгодно – і мене не почують. Людям, які ухвалюють рішення, потрібно бачити масову підтримку тієї чи іншої думки.
Не важливо, Гамбург це чи якесь село – всюди є відповідальний за вас політик, який сидить у якійсь раді. Раз на тиждень написати лист на ім’я цієї людини, аби українська тема не сходила з порядку денного, – це вже інвестиція. Нещодавно нашого хлопчика скинув із мосту росіянин чи російськомовний німець – а скільки за півтора року було таких випадків, коли наших дітей били у школах чи на вулиці лише тому, що вони українці? У кабінетах у Берліні чи Гамбурзі цього не бачать – але і я не бачу зараз хвилі обурення серед української спільноти.
– Щодо німців: є відчуття, що від самого початку всі кинулися гуртом допомагати, а зараз цей порив згас?
– Звісно. Спочатку всі намагалися бути корисними. Іноді казали: “Я не можу дати вам грошей, проте готовий працювати”. Їздили до Польщі та привозили сюди біженців, готували їжу, дивилися за дітьми, приймали до себе українців. Знаєте, я вже понад 20 років живу між цими людьми. Я знаю, що якщо у світі щось трапляється, німці просто дають гроші. А це була просто хвиля допомоги тут, на місцях. Проте для мене від початку було зрозуміло, що все це згасне, і тому ми як організація шукали більш серйозні рейки фінансової допомоги.
І все ж, зрозумійте: німці – не надто прогресивна нація, аби “перетравити” мільйон біженців їм потрібний час. До того ж тут нині наростають свої кризи – і економічна, і суспільна. Люди, які роками працювали і звикли до певного стандарту життя, нині отримують менше. Звичайно, це соціальна держава і померти від голоду ніхто не дасть, але відчуття комфорту втрачається.
– Чого вам не вистачає як організації?
– Стабільного фінансування саме організації. Тому що ми нині залучаємо гроші під проєкти, але не під саму спілку. За німецьким законодавством, ми маємо забезпечувати її фінансування самостійно. Але якщо через нас проходять семизначні суми за рік, потрібен надійний бухгалтер. Він має отримувати зарплатню, а не 10% з одного проєкту, 10% – з іншого. Те саме зі страхуванням співробітників, із їхніми робочими контрактами. І на рівні федеральних земель, і у Берліні розуміють, що це проблема – і що вони не розв’яжуть проблеми біженців без допомоги громадських організацій. Але поки вони не готові до кардинальних рішень. Хоча, думаю, цю скалу ми теж долупаємо.
– Ви любите те, що ви робите?
– Дуже. Наша організація насправді унікальна своєю розгалуженістю і масштабом. Вона вже має свою власну динаміку, власну духовність. За півтора року все розкрутилося, як вир, – і людей, які пасуть до нас по духу, притягує і затягує. Наші люди працюють настільки багато, їхня віддача настільки велика, що скільки б ми їм не платили, це все одно мало. Ті, хто приходить сюди за грошима, дуже швидко розуміють, що нам не по дорозі.
Фото – Feine Ukraine e.V.
Про клуб психологічної допомоги у Гамбурзі ви можете прочитати тут.
Про те, як у Гамбурзі шукають і знаходять нові сім’ї чотирилапим біженцям з України, тут.
