До 4 вересня у гамбурзькому центрі Jupiter (Mönckebergstraße 2-4) триватиме виставка Imagine Transparency. У її межах художниця Дар’я Пугачова представила перфоманс “Я прокинусь тоді, коли цей фонтан буде наповнено”.
Дар’я – українська мисткиня, артактивістка та колишня учасниця гурту Panivalkova. “Бути художницею було моєю дитячою мрією. Я навчалась в художній школі, потім здобула архітектурну освіту. Проте група займала весь час. Тож активно займатися візуальним мистецтвом і створювати свої перфоманси я почала у 2019, із розпадом гурту”, – розповідає художниця.
Прем’єра перфомансу “Я прокинусь тоді, коли цей фонтан буде наповнено” відбулася у 2021 році у рамках резиденції Contemporary Art Rivne. За словами Дар’ї, він присвячений її рідному Рівному. “Цим перфомансом я хотіла привернути увагу до стану фонтанів у місті. Фонтан “Дюймовочка” я пам’ятаю з дитинства – біля нього завжди збиралися люди. Але згодом він став занедбаним і зруйнованим – зрештою, як і багато фонтанів по всій Україні. Коли я виросла і повернулася у рідне місто, то побачила, що парк без цього фонтану не такий яскравий і живий, яким я його запам’ятала”.
(Фото – Elena Rabkina)
Протягом шести годин два дні поспіль дівчина спала у фонтані, а мешканці Рівного могли зайти в нього і наповнити новим життям через різні мистецькі жести. Вони малювали на стінах, писали крейдою, могли вийти до мікрофону і заспівати пісню або прочитати казку. А також заповнити анкету про стан фонтанів і їхнє майбутнє.
“За два дні ми зібрали близько 300 анкет, де люди різного віку писали свої асоціації з фонтаном, а також яким би вони хотіли бачити це місце у майбутньому”, – згадує Пугачова.
– Чи важко бути перформеркою і які обмеження це накладає?
– Я створюю своє мистецтво у просторі міста, перформанс відбувається в моменті. Тож далі його показувати важко – галереї не надто зацікавлені в мистецтві, яке не можна продати. Тож потрібне фінансування від фондів або держави.
Зараз я працюю у Європі – тут більше можливостей податися на грант і показати роботу саме так, як я захочу. В Україні із цим складніше, але є варіанти, як це може функціонувати. І звичайно, багато прикладів у світовому мистецтві – зокрема Марина Абрамович. Вона перформерка, усі знають її роботи, вона пройшла свій довгий шлях до цього.
Але коли ти починаєш як митець-перформер, то все, звичайно, тримається на твоєму ентузіазмі та мінімальній підтримці, зокрема друзів та родини. Навіть якщо твої проєкти не хочуть показувати мистецькі інституції, ти можеш їх створювати сама у місті – і вже матимеш аудиторію. Ще дуже важливо все документувати, тому що перфоманс відбувається в моменті, і все, що залишається після нього, – це відео і фото.
– Українські митці зараз багато говорять про війну… Є фраза: “Музи мовчать, коли гримить зброя”. Нині мистецькі висловлювання на інші теми, крім війни, багато хто вважає недоречними…
– Ніхто не може судити про це. Найголовніше завдання митця, як на мене – бути щирим з собою і з людьми. І коли ти робиш мистецтво з цієї щирості, то воно завжди правдиве. Нині всі митці, яких я знаю, – вони працюють з темою війни. Я сама зараз у Роттердамі, беру участь в артрезиденції, присвяченій темі війни, разом з художниками з Судану та Сирії. У нас усіх є досвід війни – і ми разом досліджуємо цю тему.
Але якщо хтось не може або не хоче, ми не можемо засуджувати. Ми всі переживаємо цю війну, незалежно від того, де перебуваємо – в Україні чи за кордоном. У мене є і такий досвід, і інший. Іноді за кордоном навіть важче, бо стикаєшся з нерозумінням цієї зовсім іншої реальності: коли все навколо живе, а в тебе всередині війна.
– Один музикант розповів мені, що не може зараз творити, бо не вистачає цієї рефлексії, усвідомлення того, що ми всі пережили.
– Я не могла створювати нічого, перебуваючи в Україні. Зокрема тому, що я працюю, створюю перфоманси, у публічному просторі. Для того щоб творити, потрібно бути безпеці, тоді можна відрефлексувати усі події та переживання. Коли я виїжджаю з України та фізично перебуваю в без–печному середовищі, весь цей досвід повертається – і вже тоді з цим можна працювати.
Навесні минулого року я була в Рівному, плела сітки для військових як волонтер. Після поїхала в Болгарію, де створила перший перфоманс на тему війни – “Я закрию небо, щоб ти могла дихати”. Я зробила його перед пам’ятником болгарським партизанам часів Другої світової війни. Пам’ятник у цьому перформансі – це символ минулого, яке Росія використовує як свою пропаганду і хоче, щоб воно стало майбутнім.
На мені була велика рибацька сітка – ідея була в тому, що люди можуть підійти та сплести символічний захист для українського неба, камуфляж поверх мого тіла. Я хотіла показати, що тільки коли ми всі об’єднаймося – не тільки українці, а всі нації, – тоді ми можемо перемогти у цій війні. Але так сталося, що ніхто не прийшов. І це теж стало частиною перформансу.
– Взагалі ніхто?
– Так. І на це було декілька причин. По-перше, у Болгарії є досить сильний проросійський рух. І навіть під час підготовки акції, мені писали образливі коментарі в соцмережах. По-друге, просто почався дуже сильний дощ. Тож у фіналі під цією сіткою, яка залишилась без захисту, я заспівала пісню “Вербовая дощечка”. Я її співала, мов плач українських жінок за своїми чоловіками, батьками, братами, синами. Ми сподіваємося, що вони повернуться з війни, але багато хто вже загинув.
(Кадр з відео Івана Ніколова)
Для мене це була дуже емоційна робота і найважча, яку я створила до цього часу. Мене запросили із нею у Відень на Всесвітню конференцію з прав людини. Я виступала в день, коли підірвали Каховську ГЕС. Переді мною були амбасадори, дипломати, борці за права людей. Конференція мала назву “Наші права, наше майбутнє” – і я говорила до них, що аби мати майбутнє, вони мають захистити Україну, тому що немає ніякого майбутнього без України.
– Чи є зацікавленість в українському мистецтві в Європі? Митців з України стали частіше запрошувати до участі у виставках або у резиденції?
– На жаль, дуже багато можливостей для українців з’явилися саме з початком війни. І як художники ми маємо використовувати це, щоб говорити про Україну. Усі мої перформанси – взаємодія з людьми. І зараз дуже важливо працювати з людьми, які можуть приймати рішення, тут, на місцях, в інституціях, у високих кабінетах. Через мистецтво теж можна багато куди достукатися. Тому що люди втомлюються від новин про війну, усіх цих відео і фото – і закриваються, не хочуть ані чути, ані бачити. А у мистецтва є магічна сила відкривати серця. І я відчуваю, що ми як митці можемо апелювати до тих, хто приймає рішення.
Але є і зацікавленість у тому, хто ми, які ми люди насправді. Мені хочеться говорити не тільки про війну, а й показувати українців. Тому що про нас не знають – які ми є та в чому наші цінності. Дуже важливо, щоб ми асоціювались не тільки з війною, а ще й з тим, що ми нація, яка може об’єднуватися, в якої основні цінності – свобода і щирість.
