28. Вересня 2022

Google Maps не покаже: карта українських місць Берліну

Українці віддавна жили у Берліні. Перші згадки про  державних та культурних діячів датуються ще ХІХ сторіччям. Де винаймали квартири, якими вулицями гуляли та куди заходили пити каву Леся Українка та Павло Скоропадський? Відповіді на ці питання дає карта “Українські місця в Берліні”. Її співавторка, викладачка Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері д-р Олеся Лазаренко, пояснює, чому ми так мало знаємо про український Берлін. 

Історія, слідами якої можна пройтись

Мапа “Українські місця в Берліні” зʼявилася рік тому. На глянцевому аркуші паперу А3 надрукована біло-блакитна схема міста та 39 багряних номерів. 24 історичні пункти й 15 чинних українських закладів та організацій. Кожна локація має розширений допис на зворотному боці карти.

Перед тим, як зʼявитися на папері, карта вже існувала в головах її авторок: дослідниці та активістки Олександри Бінерт та викладачки Європейського університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері кандидата філологічних наук Олесі Лазаренко, яка з 2017 року викладає тут українську мову. “Мої заняття були б цікавішими, якби в них був ще історичний контекст. Це допомогло б краще зрозуміти, чим українська відрізняється від російської. Ким взагалі є українці, і як вони представлені у Німеччині”, – розповідає доктор філологічних наук про походження ідеї мапи.

У 2018 вона запросила Олександру Бінерт провести декілька екскурсій українськими місцями Берліна для своїх студентів. До пандемії вдалося організувати все у традиційному форматі з відвідуванням цих місць. Однак, частково і через пандемію, зʼявилася потреба диджиталізувати знання і досвід. Спочатку екскурсії перейшли у формат онлайн-лекцій для студентів університету Віадріна, які вивчали українську мову. А згодом організації Cinemova e.V. та Deutsch-Ukrainische Akademische Gesellschaft e.V. підтримали проєкт щодо створення мапи “Українські місця в Берліні”. Остання також профінансувала цей проєкт. За словами Олександри Бінерт, поки нових екскурсій не планується, але ознайомитися з мапою можна онлайн німецькою та англійською

Політика, культура та наука 

Зазвичай екскурсії, які вела Олександра Бінерт, починалися біля “Дому з Тризубом” (№12 на мапі, Мекленбургішес штрассе 73, 14197), що був місцем зустрічі українців у вигнанні між двома світовими війнами. Саме тут, ще з 1923 року, базувалися Українська пресова служба та Союз українських старшин. Далі можна відправитися за трьома різними маршрутами. Обирайте, який вам більше до вподоби.

Наприклад, вас цікавить, де саме Леся Українка набиралася натхнення для написання Мавки під час свого лікування у Берліні – ви прямуєте до її меморіальної дошки (№2 на мапі, Йоганнісштрассе, 11, 10117). Далі маршрут пролягає до кінотеатру “Арсенал” (№10б на мапі, Потсдамер Штрассе 2, 10785), названого на честь легендарного фільму Олександра Довженка. Режисер мешкав у Берліні (№10а на мапі, Бісмаркштрассе 69, 10627,) у 1922-23 рр., коли працював секретарем консульського відділу Торгового представництва УРСР.

Звідти вирушаємо у Ланквіц (№11 на мапі, Цецілієнштрассе 6, 12247), де чотири роки прожив Володимир Винниченко. Саме в цей період його п’єси з успіхом ставилися у Берлінських театрах, а сам автор написав першу в історії української літератури антиутопію “Сонячна машина”. 

Якщо вирушити політичним маршрутом, то другою локацією після “Дому з Тризубом”, буде місце проживання Гетьмана Павла Скоропадського (№6 на мапі, Фрьоауфшртрассе 4, 12157). Тут він пробув кілька місяців, а згодом переїхав зі своєю родиною до містечка Ванзеє під Берліном.

Далі рухаємося до будинку, де майже 20 років у вигнанні працював президент ЗУНР Євген Петрушевич (№13 на мапі, Айзенахер Штрассе 53, 10823). В самому центрі міста бачимо меморіальну дошку за адресою, де у 1918-23 рр. знаходилося посольство Української держави. (№4 на мапі, Людвіг-Ерхард-Уфер, парк Шпреебоген, 10559).

Закінчити маршрут можна на православному кладовищі у Тегелі (№5 на мапі, Віттештрассе 37, 13509), де знаходиться могила посла Української Народної Республіки у Німеччині Миколи Порша. Перший посол Української Держави в Німецькій імперії барон Федір Штейнгель прибув до Берліна 1 липня 1918 року. 

Науковий маршрут міцно повʼязаний з історією Українського наукового інституту, який існував у Берліні як платформа для академіків у вигнанні після приходу радянської влади. Пункт №16 на карті – Бляйбтройштрассе 44, 10623 – це одне з перших місць проживання директора Інституту Дмитра Дорошенка. Сам Інститут знаходився неподалік (на Брайтештрассе 36, на карті №15), майже у центрі Берліна й був частиною університету, який нині називається Гумбольдтським. Наступні дві точки – місця проживання українського філософа, археолога й антрополога Віктора Петрова (№19 на мапі, Кляйстштрассе 3, 10787) та українського публіциста й політолога Богдана Осадчука (№22 на мапі, Інештрассе 22, 14195), який працював після війни у Берлінському вільному університеті. 

Також окремий маршрут можна прокласти місцями, де під час Другої світової війни використовували примусовий труд українців (на карті №18,20,21).

Схід та захід

Якщо подивитися на розташування цих визначних місць, то одразу помічаєш, що майже всі вони знаходяться у західному Берліні та районі Мітте. Лише шість точок лежать у східній частині міста, і чотири з них – сучасні організації. За словами Олесі Лазаренко, це повʼязано з опісля військовим воєнним розподілом німецької столиці. Все, що було українським, залишилося на терені сектору, контрольованого радянськими військами й колишньої НДР. 

Так, наприклад, на карті вказано видавництво дитячих книг (№24 на мапі, Беренштрассе 40/41, 10117), яке у 80-х роках випустило збірку “Рюкзак, повний України”. “Звичайно, в ній представлена радянська Україна із памʼятниками тогочасної доби, наприклад, Леніну. Але ми про це все одно згадали, бо це був такий час”, – зазначає пані Лазаренко. 

Під час свого дослідження науковиця зʼясувала, що у східному Берліні за часів НДР переклад творів української літератури здійснювався не з українських оригіналів, а з російських перекладів. “Українську Оленку перекладали німецькою як “Альонку”, а Григір ставав “Грішею”. Окрім нестачі україно-німецьких перекладачів причина полягала в цензурі. Якщо “Тронка” Олеся Гончара була видана у Москві російською мовою – це вважалося підтвердженням того, що це політично благонадійний твір без антирадянщини. Це є тяглість радянської традиції і її треба змінювати”, – каже Олеся Лазаренко.

Україна крізь російську оптику

В Європейському університеті Віадріна у Франкфурті-на-Одері, у якому викладає пані Лазаренко, з 2018 р. функціонує кафедра історії України (Entangled History of Ukraine). “І це перша українознавча кафедра в Німеччині, у назві якої є слово “Україна”. Раніше, і багато де зараз, це називали “кафедра східноєвропейських студій”, або “кафедра досліджень пострадянських країн”, – каже Олеся.

На думку пані Лазаренко, нам потрібно змінювати стереотипні образи в очах європейського суспільства. Показати, що радянське не є автоматично російським. Транслітерація топонімів є найкращим прикладом. Odessa з двома “с”, Kiew, а не Kyjiw. “Це затирає історичну тяглість перебування українців у Берліні. Вони ніколи не розчинялися в німецькому суспільстві, а, інтегруючись, зберігали свою автентичність”, – пояснює науковиця. Карта покликана підкреслити цю різницю.

Олеся каже, що роботи ще не початий край, але перші кроки вже зроблені та мають успіх. На початку року, наприклад, було опубліковано роман Валер’яна Підмогильного “Місто”, одним з перекладачів якого став її перший студент у Берліні. А наступного року, як вважає викладачка, має відкритися ще більша  українознавчих кафедр по всій Європі: “Будь ласка, сприймайте нас не через русифіковану призму колишнього радянського союзу, а як окрему і незалежну країну з власною мовою і культурою”.

Усі фото Амаль Берлін Україна

, editor