Вечірнє червневе сонце гарно освітлює смарагдову траву в саду. Пахнуть троянди і липи. Біля історичної пам’ятки в заможному берлінському районі Далем жінки п’ють каву та неспішно переговорюються. Їхні діти тихо граються поруч. Красива маленька дівчинка накидує на шию розкішний лисячий хвіст і гладить його ручкою. Можна подумати, що мами привели дітей після садка в кафе поласувати полуничним пирогом. Але клієнти цього кафе розмовляють українською. А лисячий хвіст дівчинка знайшла серед речей, розкладених на лавах – їх приготували для втікачів від війни в Україні. Це – всі ми тут.
Також це не кафе, а будинок відомого лютеранського пастора і теолога Мартіна Німеллера. Це йому належать відомі слова: “Коли нацисти прийшли за комуністами, я залишався безмовним. Я не був комуністом. Коли вони садили соціал-демократів, я промовчав. Я не був соціал-демократом. Коли вони прийшли за членами профспілки, я не протестував. Я не був членом профспілки. Коли вони прийшли за євреями, я не обурився. Я не був євреєм. Коли вони прийшли за мною, не залишилось нікого, хто б заступився за мене”.
Минуло стільки років, але все повторюється: нова війна, біженці, і ці слова Мартіна Німеллера актуальні знову! “Люди, які зараз тікають до Німеччини – практично наші сусіди. Ця війна неймовірно близько і це шокує”, – говорить учасниця вечірнього кавування, вчителька Естер фон Бомер. “Останнім часом часто думаю, що б робила я, якби раптом приїхала в чужу країну лише з невеликою сумочкою і дітьми. Наскільки була б вдячна за навіть найменшу допомогу! Я озираюся довкола і розумію, наскільки добре ми живемо — мені так пощастило в житті! І я хочу і можу поділитися своїм добробутом та увагою з тими, кому вони зараз потрібні, – каже вона. – З України приїхали здебільшого жінки та діти. Ми не тільки добре їх розуміємо, а й маємо сили та енергію, щоб підтримати у ці складні часи”.
Через п’ять днів після початку повномасштабного вторгнення члени євангелістської громади Берлін-Далем орендували великий автобус і поїхали до польсько-українського кордону. Вони везли гуманітарку, а назад повернулися з 70 утікачами від війни.
“О першій годині ночі українці прибули до громадського центру в Далемі після понад 10-годинної подорожі автобусом. Вони були максимально виснажені, а також налякані – в чужій країні, посеред ночі, і якісь люди кажуть, що треба йти з ними”, – згадує Лєна де Майціре, яка допомагала тоді з розселенням і досі є моторчиком всієї громади. Вона лікарка за освітою, мати двох маленьких дітей і сповнена енергії. “Дуже багато учасників нашої громади запропонували тоді свою допомогу, також фінансову. Тому ми змогли передати кожному новоприбулому трохи готівки, а також запропонували проживання і харчування в своїх сім’ях”, – додають Анна Дітріх і Аннекатрін Пенц із Церковної ради громади.
Після розміщення новоприбулих в громаді почали думати, як ще можна допомогти людям, які в один момент позбулися всього? Розробили власну систему збору необхідного. Лена де Майціре та Ульріке Рюкер, яка у звичайному житті є юристом, координували кампанію і склали великі списки необхідного: 2 холодильники, 2 ліжка, велосипеди, посуд, столові прибори, постільна білизна, рушники, багато одягу. “Для нас дуже важливо ставитися до людей з повагою та гідністю – також у найпростіших моментах, наприклад, шукаючи одяг. Жодних старих чи сильно поношених речей! Ми не говоримо: беріть те, що дали, бо у вас немає вибору. Радше ми допомагаємо знайти те, що подобається і що підходить індивідуально кожній молодій жінці, яка хоче гарно виглядати!”, — пояснює Лена де Майціре.
Учасники громади знайшли та оплатили послуги перекладачів, психологів, лікарів, які володіють українською, допомогли зробити щеплення від коронавірусу. Самостійно створили курси німецької мови – зараз триває навчання аж у восьми групах, які ведуть волонтери. Також організували групи матері-дитини, жіночі групи та раз на тиждень збираються на спільне кавування. Там можна не тільки отримати допомогу з документами, дізнатися інфо про Центр зайнятості чи Центр соцзахисту, а й розслаблено випити кави з полуничним пирогом.
“Звісно, ми не переможемо у війні з нашими полуничними пирогами. Але ми можемо трохи полегшити цим українкам життя, додати в нього більше фарб і легкості, – каже Ульріке Рюкер. – Так, ми піклуємося про їхнє оформлення і всі ці безкінечні німецькі документи. Але хай також у цих жінок буде щось смачне і затишне протягом дня”.
Разом із нею щотижневі кавування ще організовує Катрін Греве. Вони разом координують, хто і скільки пирогів спече для вечора п’ятниці. Сьогодні організували десять штук, а четверо помічників зголосилися займатися сервіруванням. “Я відчуваю, що це заняття радує мене особисто, мою душу, — Катрін Греве відповідає на запитання, чому вона проводить вільний час, наливаючи каву. – Бачу, що наша допомога справді потрібна і українкам, і кожній із нас особисто, і нам, як євангелістській громаді. Бо дуже помітно, як гарно ми згуртувалися та співпрацюємо”.
Її доповнює Естер фон Бомер: “Раніше я приходила сюди, бо поставила собі завдання бути корисною. Але зараз уже чекаю цих п’ятниць, коли я зможу поспілкуватися з українськими жінками на нашому кавуванні”.
Ми стоїмо на залитій сонцем терасі красивої вілли, сміємось і жартуємо. Не тому, що немає більше проблем. А тому що життя триває. Я теж утікачка від війни і зараз переживаю найважчий період у своєму житті. Але разом із цими жінками раптом почуваюся захищеною і спокійною: незважаючи ні на що, в житті є сонце – як зараз і на цій терасі, і в моєму серці.
(всі фото авторки)
Це одна із десяти історій успіху, які журналісти “Амаль Берлін” створили в рамках проекту GOOD NEWS у співпраці з Тельтов-Целендорфським церковним округом і за фінансування Flick Foundation. Інші статті та відео знаходяться на цій сторінці.
